Уявіть тридцятирічного керівника успішної компанії Андрія, який прокидається у просторій, світлій кімнаті, власної двоповерхової вілли. Його красуня-дружина реагує на пробудження чоловіка, трохи підтягнувши ковдру до підборіддя, але не прокидається й продовжує розмірено спати, поки він цілує її у щоку і йде вмиватися. Проходячи коридором, він по черзі зазирає в кімнати до своїх малюків, хлопчика і дівчинки, котрі в таку ранкову годину також перебувають в обіймах солодких сновидінь.

Андрій вмивається, випиває стакан води, доповнений скибочкою лимона, вмикає в навушниках бадьору музику і відправляється на пробіжку морським узбережжям. П’ять кілометрів в середньому темпі - те, що допомагає йому правильно почати день, здобути першу перемогу й налаштуватись на інші, укріпити власний дух й віру у те, що він являється управлінцем не тільки великої компанії, а й в першу чергу - себе.

Стопами Андрій відчуває приємний вологий пісок, його обличчя обдуває морський бриз, по шкірі стікають краплі поту. Музика, відчуття сили власного тіла, вітання з іншими бігунами - ще декілька аргументів на користь ідеї підтримувати цю корисну звичку якнайдовше. Останні п’ятсот метрів чоловік збільшує темп, щоб відпочинок та відчуття після пробіжки були ще солодшими. Десертом його ранкового ритуалу стає купання в прохолодній воді. Сьогодні хвилі більші, чим зазвичай, тож відчуваючи себе дитиною, він підстрибує на них та радіє, згадуючи, як в дитинстві вперше плескався у морі.

Повернувшись додому, Андрій обіймає дружину, яка прокинулась і в піжамі готує для родини сніданок. Він швиденько біжить у ванну кімнату, вмивається, а тоді будить дітлахів від сну. Син зовсім маленький, тому він допомагає йому вдягнутися та почистити зуби. Сонні діти - те, що Андрій вважає одним з чудес цього світу. У той час, коли за десять хвилин до сніданку дім наповнюється звичним сімейним гомоном, він відправляється у свою кімнату і виділяє декілька хвилин на медитацію. Цей невеликий ранковий ритуал зупинки думок і прислухання до себе, нагадує йому, що він - це не тільки мозок, не его-уявлення про себе, а щось набагато більше. Він - це вільна людина. Медитація дозволяє відчути трансцендентне, втихомирити розум. Вкінці, Андрій коротко дякує за те щастя, яке йому дано, за відповідальність, котру має честь нести та за випробування, які приходять в його життя, аби навчити чомусь необхідному для повноти самореалізації.

На сніданок яєчня з грибами та помідорами, хрусткі грінки з сиром та хамоном. Дружина п’є горнятко кави, діти - чорний солодкий чай, Андрій надає перевагу зеленому великолистовому. Ранкова трапеза з сім’єю сповнена розмов, жартів, думок щодо планів на день. Якщо один готує, то інший миє посуд - такого правила дотримується сім’я молодого управлінця, тож після того, як Андрій помив посуд, він відправляється у свою кімнату, щоб підготуватися до робочого дня. Вмикає макбук, нарізає задачі для підлеглих, переглядає фінансові звіти, які має в планах обговорити з командою на спільному відеодзвінку, який починається вже зовсім скоро. У Андрія в запасі ще близько десяти хвилин, тож він заходить в інстаграм, лайкає декілька постів, а тоді йому на очі трапляються фотографії хлопчини фотографа-початківця, котрий вирішив вести свій блог. Андрій роздивляється їх, хмуриться, а тоді заходить в коментарі до молодика і пише: “Фотки лайно, не показуй це нікому, не ганьбись і не виставляй себе дурнем!”. 

Складно уявити, правда? Якось не в’яжеться останнє речення попереднього абзацу з наративом розповіді про Андрія. Легше було б повірити, якби героєм розповіді був хтось незадоволений, хтось хто постійно жаліється на долю та інших, шукаючи винуватих у власних бідах. Тоді б подібні образи в коментарях до фотографій незнайомої людини плавно вкладалися в сюжетну лінію. Якби я почав розповідь не з сонячної вілли, люблячої сім’ї, та вдячного переможця Андрія, а оздобив усе пожовклими від старості шпалерами, сумною долею самотньої та озлобленої на життя людини - в бажання написати подібний коментар повірити було б набагато легше.

Мені поталанило консультувати велику кількість неймовірних людей, котрі прагнуть повної реалізації своїх талантів і часто займаються творчістю. Хтось пише, хтось фотографує, є ті, кому до вподоби монтувати відео, малювати картини, робити щось власними руками. На жаль, страх критики нерідко зупиняє їх від перенесення своєї діяльності в публічний простір. Звісно ж, такі побоювання нормальні, адже ми з вами істоти соціальні й критика та засудження сприймаються болісно, прадавнє мислення сигналізує про втрату соціального рангу, можливу маргіналізацію, а колись це було серйозною загрозою виживанню. Та часи змінилися: поруч з нашими домами є супермаркети з їжею, за мамонтами полювати в команді більше не треба, а зігрівають нас здебільшого батареї, а не печерне багаття.

Якісною різницею сьогодення є те, що вийшовши у публічний простір, ми можемо дотягнутися до неймовірної кількості людей. Не до десятків, і навіть не до сотень - існує шанс продемонструвати себе мільйонам людей, зовсім незнайомим і зі своїми поглядами на світ та життя у ньому. Тож слід пам’ятати, що усім сподобатися неможливо - ким би ви не були й що б не робити, знайдеться той, хто буде вас критикувати, ображати та засуджувати.

Здебільшого, ображаючи повчають ті, хто заздрить. Це несвідомі люди, котрі не здатні зізнатися собі у заздрощах. Усвідомити, що заздриш - дуже складно, адже тоді виникає внутрішній конфлікт: "Заздрити - погано, а я не поганий, поганий той, хто публікує погані фотографії". Зріла, свідома людина, розв’язує цей конфлікт працюючи над собою і досягаючи тих речей, яким вона заздрить. Несвідомий обирає легшу стежку - знецінювати об’єкт заздрощів, щоб на його фоні власна самооцінка виглядала не так плачевно. Дивовижно, але так працює людська психіка: “Щоб не почуватися невдахою, я зроблю невдахами усіх інших”. На жаль, проблеми це не віршує, бо інші стають невдахами тільки в очах такого критика й розрядку це приносить лише тимчасову, поки він не натрапить на черговий об’єкт для заздрощів та внутрішньої напруги.

Навпаки, люди, які працюють над собою та досягають успіху, знають, який складний цей шлях, тому вони радше підтримуватимуть, ставитимуть вподобайки та усіляко підбадьорюватимуть початківців, які наважились. Ось чому я розповідаю клієнтам, які бояться почати, історію про Андрія й людей, котрі являються йому протилежністю, запитую у них, чи повинні вони впускати у себе думку тих, хто заздрить?

Завжди потрібно пам’ятати, що брудом здатний полити тільки той, у кого його вдосталь. А ще забруднити когось не можливо, не вимазавшись в процесі самому.